окт 2018
Передчасна смерть ветерана АТО Артура Дашковського
З сумом і болем Ананьївська районна волонтерська організація «Великі серця» сповіщає про трагічну і передчасну смерть ветерана АТО Артура Дашковського, який у віці 36 років залишив цей світ.
Він ніколи не шукав приводу, аби ухилитися від служби і, при нагоді, скористався приводом, аби потрапити на передову. Там простий жеребківський чоловік відзначився відчайдушним і в чомусь геройським вчинком, про який згодом розповідали центральні канали: разом зі своїми товаришами Артур вибрався на ворожу територію та вчепив на терикон нашого, українського прапора.
Значно складнішим виявилося життя тут, на мирній території. Артур, як і багато його побратимів, не міг себе знайти, не відчував себе потрібним. І в один критичний момент прийняв страшне рішення – піти з цього життя.
Висловлюємо співчуття рідним та близьким покійного.
Два роки тому в районній газеті "Вісті Ананьївщини" було надруковано розповідь про Артура Дашковського з пророчою назвою «І пізнаєте істину, і вона зробить вас вільними…»
Доволі часто доводиться спілкуватися з воїнами, які приймали чи приймають участь в антитерористичній операції на сході України. І хоча усі вони різні за віком, статурою, соціальним становищем та, врешті, за зовнішністю, але є між ними щось невловимо-схоже. Це та небагатослівність, стриманість, вивчаючий погляд, зважене слово. Такими їх зробила війна.
Для 34-річного Артура Дашковського усе почалося в серпні 2014 році, коли військові дії були у самому розпалі, а забезпечення – поганим. У рідному селі Жеребкове Ананьївського району всі знали, куди після «учебки» потрапив служити односелець. Лише, як водиться, не здогадувалася матір. Артур відразу вирішив даремно не хвилювати її, а відтак й інформації про себе надавав мало. Здебільшого казав, що усе нормально, він служить у спокійній місцині, у 28-ій окремій механізованій бригаді. Натомість, правдою була лише приналежність до військового підрозділу. Бо правда на той момент дала б багато приводів для материнського неспокою.
Передусім вже тому, що з самого початку Артур Дашковський не став відсиджуватися та шукати привід, аби ухилитися. Хоча можливості були і досить непогані: попервах він служив кухарем, за що й отримав позивний «Повар». Але прагнення діяти та приносити користь стало причиною того, що вже незабаром чоловік опинився на передовій. Як він зізнається, причиною такого рішення стала ситуація, що тоді розгорталася в армії: пиятика, крадіжки, п’яниці-військові усе що могли – обмінювали у місцевих на горілку. Отож, як це не дивно, але Артуру на передовій, поблизу Мар’їнки стало набагато спокійніше. У всякому разі на 7-му блокпосту Артур почувався вже корисним, від нього залежала безпека на одному з відрізків шляху Запоріжжя-Донецьк. Про небезпеку він замислювався мало, поруч були такі самі зірви-голови, як і він. Тож нічого дивного, що вже 27 листопада 2014 року він та троє його товаришів стали героями телерепортажів та особистими ворогами сепаратистів. Повар, Зима, Москаль та Майор вдосвіта вибрались на ворожу територію, де на півторакілометровій відстані від терористів піднялись на один із териконів біля шахти Трудовської. Знявши з нього «денеерівський» прапор, бійці встановили наш, синьо-жовтий стяг. З цього моменту хлопці не просто стали особистими ворогами сепаратистів – за їх голови було обіцяно серйозну грошову винагороду. Артур ще й досі побоюється за своє життя, адже надто багато і тут, на мирній території, прихованих сепаратистів, та їх прихильників…
Тоді ця відважна четвірка українців стала героями телесюжетів, хоча вони нічого геройського не вбачали у своєму вчинкові. Просто хотіли нагадати, що це – українська земля.
Розповідаючи про свою службу, Артур Дашковський пригадує, як у той час було складно з одягом, їжею. Тоді порятунок прийшов від організації «Армія SOS» – волонтери Аліна та Олег стали справжніми рятівниками: привозили військове обмундирування, продукти та усе необхідне. Кілька разів волонтери потрапляли під обстріл, але це не спиняло їх в шляхетній діяльності. Надходила допомога і з рідного Ананьївського району – волонтерська організація «Великі серця» також надсилала бійцеві посилки з усім необхідним, її голова, Ганна Самотей тримала постійний зв'язок з бійцем.
Сюди, додому, часто доходила викривлена інформація, був навіть момент, коли Жеребковим поповзли чутки: Артур Дашковський потрапив у полон. Стривожена матір відразу зателефонувала до сина, який напівжартома відказав: «Так, у полоні знаходжуся, у нас тут гарні умови, wi-fi безкоштовний». Але відчувши, що на тому кінці його жарт не сприйняли, він відразу поспішив заспокоїти матір. Напевно, саме таке ставлення до війни й стало для Артура рятівним, дало змогу витримати усі 13 місяців військової служби. Бо ж траплялося різне: нічні чергування на блокпосту, де, яко тать, може з темряви виринути підступний ворог; недоброзичливі погляди місцевих проросійських симпатиків в спину українських вояків; обстріли та підступні міни. Погріб будинку, у якому з самого початку оселились хлопці, являв собою гарну триповерхову будівлю. До війни тут жила заможна вірменська родина, яка виїхала на початку обстрілів. До певного моменту провидіння відводило снаряди від будинку, де переховувалися бійці, але одного разу, після масованого обстрілу бойовиків залишилися самі руїни. Хлопці ж вціліли лише завдяки міцно вибудуваному підвалу. Як зізнається Артур, все було настільки швидко, що вони не встигли навіть злякатися. Раділи, що залишилися цілими та неушкодженими.
Зараз, пригадуючи свою недавню службу, військові дії, які назавжди поселилися у його свідомості, він зізнається: «Я не бачу сенсу в цій війні…». Для цього бійця, який пройшов усе, патріотизм – не гучні гасла, а український прапор на «сепарській» території. Його патріотизм – у сумлінній і чесній службі, без намагань «відкосити» та знайти виправдання. І доки політики вищого рівня не можуть дійти згоди, доки тривають численні перемовини та торги, ця територія усе більше й більше стає чужою, ворожою і смертельно небезпечною. А на сторожі наших кордонів стають такі ж небагатослівні відчайдухи, як Артур Дашковський. Ось це і є істинний патріотизм. Істина – в простих речах, в простих людях...
фото – з власного архіву А.Дашковського
