Разное → МОЖЕ ПРОПЕТЛЯЄМО?

МОЖЕ ПРОПЕТЛЯЄМО?

  140  

 

Нинішня ситуація в Україні нагадує фільм жахів, який поставили на паузу. Український правлячий клас вже не раз так робив. Коли ситуація заходить у глухий кут, вони беруть канікули, не дивлячись на війну чи кризу.

За великим рахунком ніхто не сподівається, що воно якось само розсмокчеться. Сподівання просто на те, що протиріччя якось викристалізуються, сили протистояння визначаться, і ситуація стане зрозумілішою.

Але в цій довгій українській революції, яка насправді почалася ще в 1914-му році, фундаментальні протиріччя давно відомі і самі по собі з часом нікуди не ділися. Причому український правлячий клас, як і 100 років назад, їх вирішувати не готовий.

Ці протиріччя насправді можна звести всього лишень до двох основних дилем: 1) цивілізаційний вибір – Росія чи Захід; 2) мотиваційний вибір – часткові (кланові, партійні, корпоративні, регіональні) інтереси чи загальні інтереси (державні, європейські, світові, загальнолюдські).


Перший вибір український правлячий клас не здатен зробити впевнено та послідовно. Другий вибір здається принципово неможливим – надто глибоко викорчувана аристократична традиція благородства.

Тому головна мислительна орієнтація, головна політична установка сьогодні – якось пересидимо, якось перетопчемося, якось пропетляємо.

Ця установка воістину якась непереборна для українців. Від "чухраїнців" Остапа Вишні до "зачекай ще мить" Святослава Вакарчука – творів про різне, але з такою схожою орієнтацією. Пісня Вакарчука взагалі якась пророча – вона ж не про воїна АТО напередодні смерті, вона про всю Україну над прірвою.

Я би співав би про інше – не бійся зробити крок у вічність, не чекай, не дивися на інших, сподівайся лише на свої сили, дій рішуче, хай навіть це ризиковано чи небезпечно.

Але нині інші пісні – сумні та безрадісні. Ці пісні описують нескінченість спроб вирватися з безпросвітності.

Якщо правлячий клас взяв курс на демонтаж України як історичної спільноти задля регіональних анклавів під проводом олігархічних корпорацій, то опиратися цьому можна лише організаційною силою всієї громади

Вічне чекання – таке майбуть прокляття написав Всевишній на долі нашої країни.

Ми дуже схожі на ірландців у їх вічній боротьбі проти англів. Ірландський письменник Семюел Беккет написав п'єсу "В очікуванні Годо". Весь час герої п'єси сидять на одному місці і чекають, що з'явиться Годо і внесе смисл у їх безсмислене існування.

Чи є економічне зростання в Україні?

Це зовсім не економічне питання для України. Відповідь на нього можлива лише всередині тієї чи іншої політичної позиції. Відтак відповідь на це питання філософська.

Тому я навіть не дивуюся, що українським економістам байдуже до економічної ситуації в Україні. Принаймні жодного більш-менш масштабного фахового опису економічної ситуації в країні за цей рік я не знайшов. Є тільки аналіз української економіки Світового Банку за квітень 2017-го року. Цей аналіз свідчить лише про одне – економічні реформи не відбулися, а ті зміни, що відбулися, проривним чином на економіку країни не вплинули.

Немає жодних політичних причин сподіватися на економічне зростання в Україні.

Ну так, відновлення дореволюційного економічного потенціалу в Україні справді можливе в найближчий час. Але чи схоже це на проривне економічне зростання, яке зазвичай буває після революцій? Не думаю.

Існує міф – якщо економіку не чіпати, якщо забезпечити політичну стабільність, то економічне зростання потрохи-потрохи розкрутиться і принесе економічний прорив.

Це справді не більше, ніж міф.

Олігархічна економіка, де монополізовані всі інфраструктурні сфери, яку держава захищає проти інтересів громади, не може забезпечити проривне економічне зростання за жодних обставин.

Ні політична стабільність, ні міжнародна допомога, ні закінчення війни не призведуть до проривного економічного розвитку в умовах олігополій.

Чи можлива революція в Україні через революційну угоду правлячого класу?

Недавно Володимир Фесенко написав блог про те, чи може з'явитися український Макрон? Тобто чи можливо вийти з політичної кризи в Україні політтехнологічним чином?

Що таке Макрон? По-перше, це політтехнологія правлячого класу Франції. Оскільки основні політичні лідери втратили громадську довіру, був взятий молодий, енергійний політик поза увагою громадськості і розкручений засобами політтехнологій до рівня загальнонаціонального лідера. По-друге, цей політик в своїй книзі "Революція" запропонував революційну угоду – здійснення революційних змін інституційним шляхом за підтримки громади. По-третє, суть цієї угоди правлячого класу з французькою громадою полягала у наступному: правлячий клас гарантує пом'якшити проблеми та зменшити втрати французької громади за рахунок державного бюджету, причому правлячий клас бере на свої корпорації соціальні зобов'язання, зменшуючи навантаження на цей бюджет. Тобто мова йде про солідарний розподіл соціальної відповідальності перед світовою економічною кризою та європейською політичною кризою. Таким обіцянкам можна вірити, можна не вірити, але принаймні для виборів це спрацювало.

Відомо, що для написання книги "Революція" Макрон застосував сучасні політтехнології – фокус-групи, соціологічні дослідження, експертні опитування.

Давайте спробуємо змоделювати цю політтехнологію в українській ситуації.

Зібрали ми фокус-групи і вияснили, що хоче громада.

Наприклад, ми вияснили, що громада хоче: 1) конституційну реформу без участі правлячого класу; 2) жорсткої ізоляції Донбасу і виходу з Мінського процесу; 3) жорсткої деолігархізації; 4) не абстрактної боротьби з корупцією, а жорсткого покарання хоча б сотні найбільших корупціонерів, починаючи з найвищих посадових осіб; 5) люстрації кадрів всієї правової системи і створення по суті нової правової системи з нуля; 6) стимулювання розвитку середнього класу за рахунок знищення всевладдя монополій та скасування державного контролю (справжня дерегуляція); 7) відсторонення всіх нинішніх політиків від влади і приходу нових політичних сил; 8) покарання винних у розстрілі Майдану та у співпраці з ворогом. Ну можливо ще якісь нюанси виявляться на фокус-групах. Але результат буде десь такий.

Ну от ми це взнали і вклали ці слова в уста "українського Макрона". І що буде далі?

Жодних ресурсів ЗМІ такий "Макрон" не зможе використати? Більшість політиків його не підтримають і будуть критикувати. На деолігархізацію олігархи не погодяться. На відсторонення всіх нинішніх політиків від влади всі політики не погодяться. На жорстку ізоляцію Донбасу не погодяться всі, окрім української громади, – тобто більшість українського правлячого класу, Росія, Захід.

Мало того, проти такого "Макрона" одразу ж розгорнуть брудну піар-кампанію, в якій виявиться, що він зрадник, корупціонер, а ще їсть нехрещених немовлят на сніданок.

Революція через революційну угоду з громадою в Україні неможлива саме через повну відсутність благородних мотивацій у більшості правлячого класу.

Що нас чекає?

Що взагалі відбувається зараз в Україні і чого нам варто чекати?

Руйнування історичної спільноти відбувається через те, що масштаб викликів, перед якими постала Україна, виявився більшим, ніж ментальна, рефлексивна та стратегічна спроможність українського правлячого класу

Щоб спокійно сприйняти відповідь і не звинувачувати мене у нагнітанні негативу, вдихніть, а потім видихніть.

Зараз в Україні відбувається щоденний повільний і невпинний демонтаж України як історичної спільноти. Вже не як держави, не як території і не як економіки. Демонтаж історичної спільноти "Україна" означає фрагментацію території, фрагментацію української ідентичності, слабкість держави, злиденність колишнього середнього класу.

Це відбувається не зі злого умислу Росії, Заходу чи власного правлячого класу. Зазвичай агресія лише посилює єдність. Але якщо єдність не встановлюється, тоді причина уже не в зовнішній агресії, а у внутрішній неспроможності.

В цьому навіть не дуже винуваті націоналісти – вони просто енергійні, але не дуже розумні діти історії. Їх можна звинувачувати у поширенні підозрілості та ненависті до інакших. Але навіть вони не здатні зруйнувати історичну спільноту.

Руйнування історичної спільноти відбувається через те, що масштаб викликів, перед якими постала Україна, виявився більшим, ніж ментальна, рефлексивна та стратегічна спроможність українського правлячого класу.

Час від часу я отримую пропозиції – давайте створимо якийсь програмно-стратегічний документ чи давайте створимо якусь організацію, щоб спасти Україну.

Тоді я прошу подивитися на політичну ситуацію останніх років і сказати, чому створені за останній рік нові політичні партії та рухи з непоганими програмно-стратегічними документами були фактично знищені в організаційному плані та у ЗМІ?

Думаєте їх створювали ідіоти, а ми, такі розумні, зараз візьмемо і створимо щось таке, що буде націлене на знищення системи, і система цьому не буде опиратися? Так не буває.

На створення неполітичного громадського руху під інтелектуальним проводом у нас елементарно немає критичної кількості інтелектуалів. Отаманщина це громадський рух без інтелектуально спроможної організації. І отаманщина – не найкращий спосіб розпаду України.

Якщо правлячий клас взяв курс на демонтаж України як історичної спільноти задля регіональних анклавів під проводом олігархічних корпорацій, то опиратися цьому можна лише організаційною силою всієї громади.

Але якщо у всієї громади не вистачає організаційної сили, щоб лишень досягти відповідальності злочинців Майдану, тоді громаді немає сенсу жадати зберегти історичну спільноту на всій території України. Безсила громада заслуговує такого кінця.

Цілісність, що нездатна усвідомити і організувати себе як цілісність, розпадається доти, доки шматки не стануть здатні усвідомлювати та організовувати себе як цілісності.

Тому нічого саме по собі не розсмокчеться. Вовки не стануть вегетаріанцями, якщо ми залишимо їх у спокої. Ми ніяк не пропетляємо, не перетопчемося і не відсидимося.

Вихід з "олігархічного консенсусу" неможливий через укладення нового консенсусу олігархами, якогось принципово іншого за змістом.

Олігархії з людським обличчям не буває.

А громадський консенсус у солідарній єдності з правлячим класом, якому повністю не довіряють, неможливий. Бо ця недовіра зайшла надзвичайно глибоко, і ніякої солідарної єдності немає.

Звичайно демонтаж України як історичної спільноти це не кінець світу.

В ситуації демонтажу можна буде якось жити.

Але модель нової цілісності вже не буде тією Україною, яку ми знали.

На питання "що робити?" відповідь є, але ця відповідь мало кому подобається – втілювати нову мережеву модель співжиття у фрагментованому і більш складному світі.

Абсолютна більшість громади до цієї відповіді не готова. Вочевидь громада має пережити поневіряння і злидні розпаду під час демонтажу України. Лише тоді з'явиться якась внутрішня готовність громади до сприйняття нового.

Відтак монтаж такої нової моделі співжиття складе цілу епоху.


Сергій Дацюк